22-е червня 1941-го року, 4:00 ранку, мить ..., і шквал крові, болю і смерті. Він тривав кілька довгих років, найдовших років в житті тих, кому вдалося пережити весь цей жах на нашій землі. А багатьом не вдалося…
Кожен раз цього Дня ми згадуємо. Згадуємо тих, хто так і не повернувся з цієї війни. Тих, хто кров’ю і потом відстоював нашу перемогу. Тих, хто першим прийняв на себе цей страшний удар, і тих, чиї життя були покалічені і зруйновані іншими людьми. Людьми, схожими на нас. З тими ж бажаннями, з тією ж жагою до життя. Людьми з сім’ями, у багатьох з яких теж були діти. І, напевно, вони теж хотіли жити в мирі та злагоді ...
Не дивлячись на те, що багатьом визнаним і компетентним військовим історикам вдалося майже в найдрібніших подробицях, відтворити хід подій тих далеких років і знайти відповідь на безліч питань, перед нами напевно ще на тривалий час залишиться незрозумілим одне - чому за права, благополуччя і прогрес однієї частини людей, об’єднаних якоюсь загальною ідеєю, обов’язково повинні розплачуватися своїм життям, здоров’ям і перспективами інші?
Зараз, в період повномасштабної війни з росією, ця дата набула нового, ще більш трагічного сенсу.
День пам'яті і скорботи - чергове нагадування тим, хто нині живе на Землі про те, яка нещадна і жорстока війна, і чому варто вчитися на помилках минулих поколінь.
Ми пам’ятаємо. Ми сумуємо. Але чи є надія уникнути повторення подібного віроломства і насильства по відношенню до нас і наших дітей?
Вона є. Ми вміємо любити. Любити тих, хто дорогий нам, хто поруч з нами. Любити життя, а не смерть, ненависть і агресію. Тому ми виграли тоді. Тому перемагаємо зараз!
Немає коментарів:
Дописати коментар